Українські народні
танці – одна з найдавніших ділянок духовної культури нашого народу.
Сформувалися вони на ґрунті дохристиянських вірувань, звичаїв та обрядів і з
часом стали не лише традицією, але й однією з невід’ємних рис народного
характеру українців. Сьогодні складно навіть уявити будь-яке національне свято
чи обряд без хореографії, яка несе вже естетичне значення, а не ритуальне; але
ніколи не можна забувати про істинні витоки нашого танка.
Українські танці, на
відміну танцювальних культур інших європейських народів, не зазнали впливу
світських танців суспільної верхівки і тому зберегли свою щирість,
оригінальність та безпосередність.
Танець — один з найдавніших видів
народної творчості, що виявляється в ритмічних рухах під музику чи спів. Можна
лише здогадуватися, що перші танці виникли як прояв емоційних вражень від
навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації
рухів тварин, птахів, а пізніше — жестів, що відображали певні трудові процеси
(напр., деякі хороводи). Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль,
тому серед календарно-обрядових танців збереглося чи не найбільше архаїчних
рис.
Система календарних свят та обрядів
становила суттєву частину культури і традицій українського народу, оскільки, по
суті визначала весь розпорядок життя людини протягом року. Внутрішня сутність
календарної обрядовості зумовлювалася двома чинниками: стадіальністю процесу
життєдіяльності людини і сезонністю природи. Перший включав весільний сезон,
коли дозволялося укладати шлюби, період заготівлі запасів на зиму, а також час
культу буття і продовження роду, фізичного існування і духовного відтворення.
Сезонність природи визначала чотири
цикли календарної обрядовості:, весняний, літній, осінній та зимовий, кожний з
яких приурочувався, по-перше, до відповідних явищ, і, по-друге, - до
відповідних видів сільськогосподарської діяльності.
Весняне пробудження природи викликало
пожвавлення діяльності людини, а заразом і намагання забезпечити успіх цієї
діяльності через звернення до богів. Зимовий цикл обрядовості, на думку
дослідників, пов’язувався із поворотним моментом у природі – зимовим
сонцестоянням. Людині було властиве саме зимою передбачати майбутнє, що
викликало багато колядувань, щедрувань, ряджень, ворожінь.
Літні обряди знов-таки пов’язувались із
літнім сонцестоянням, а також важливим аграрним періодом – очікуванням урожаю,
який мала забезпечити магія рослин (Зелені свята) та води (Івана Купала).
Осінній обрядовий цикл збігався у часі зі збиранням врожаю. Річний цикл
замикався і його повторюваність становила основу утворення календарних
обрядових традицій.
Весняні обряди та звичаї
Весняний цикл починався «зустріччю Зими
з Літом», яка прив’язувалася до «Стрітення» (15 лютого). Це день, коли «при
зустрічі стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою – кому йти, а кому
вертатися? Якщо до вечора стало тепліше, то Літо перебороло Зиму, а якщо
холодніше – Зима» за О.Воропаєм. У цей день всі уважно стежили за погодою, а
малі діти і підлітки, імітуючи гру фольклорних образів зими і літа ,
забавлялися своїми іграми: «в перетяжки», просто боролися на подвір’ї, «допомагаючи»
Літу збороти Зиму.
Цикл обрядів, які проганяли зиму і
зустрічали весну, продовжувався на Масляну, яка святкувалась на честь весняного
пробудження природи ще у давніх слов’ян. На відміну від інших язичницьких свят
Масляна майже не зазнала християнського впливу і лишалась просто часом веселого
дозвілля, пов’язаного з деякими елементами ритуалістики.
Масниці закінчувалися «колодкою», що її
справляли у понеділок перед великим постом. Тоді як З.Кузеля зараховував
Масляну ще до зимового циклу, інші дослідники розглядали це свято на початку
циклу весняного (О.Воропай, В.Соколова та ін.). За Олексою Воропаєм, Масляна –
це останній тиждень паред Великим постом. В.Соколова зазначала, що обрядовий
комплекс на Масляну поряд із проводами зими включав у себе і обряди весняні за
змістом, тобто Масляна – свято з перехідним характером.
Географічно етнічна територія українців
розташована південніше етнічної території білорусів і основної більшості росіян
і тому природно, що зазначені свята мали в них більше весняних мотивів, хоча
українці на цьому тижні каталися на конях, ходили в гості, готували вареники,
пізніше і млинці. Зазначимо, що в українців, як і в білорусів, Масляна не
набула значного поширення, такого як в росіян.
Віддаленим пережитком весняних шлюбів у
слов’ян можна вважати український звичай «тягнути колодку». Незважаючи на
регіональні відмінності , в основному він полягав у тому, що парубкам і
дівчатам, які не взяли шлюб у минулому році, на ознаку їх символічного
покарання прив’язували поліно або стрічку й вимагали могоричу.
Тут за жартівливою формою проглядає
цілком серйозне прагнення селянської громади до регуляції своєї демографічної
рівноваги. Микола Сумцов підкреслював, що «колодка», або «колодій», є найбільш
характерна особливість української Масляної і що «знаряддя тортур та покарання
– колодка – перейшло в предмет жарту та розваги і, нарешті, дало назву самому
святу». Про «колодку» як своєрідність, яка визначала українську Масляну писала
В.Соколова.
Своєрідний різновид цього звичаю
побутував на Поділлі. На Масляну хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом,
солодощами – «купували (запивали) колодку». У подяку за це кожна дівчина
вишивала перкалеву хусточку, оздоблювала її квітами й ініціалами свого обранця.
Разом з кількома писанками вона вручала її парубкові на Великдень – «повертала
колодку». Такі ритуалізовані взаємні симпатії молодих людей і нерідко
завершувалися весіллям.
За Зеноном Кузелею, Масляна (Масниці)-
це весільний період, що триває аж до заговин і наповнений веселими забавами,
танцями й гостюванням із слідами західних впливів (карнавалу).
Українське весілля і танець
Весілля являється обрядом, що формувався
потягом багатьох віків і є проявом відносин між чоловіком та жінкою,
підкріплений давніми звичаями та національними традиціями.
У праці Яна Ласицького «Де Руссорум...»
описане українське весілля і вінчання. В описі вінчання є деякі цікаві
подробиці, які свідчать про те, що колись танцювали навіть в церкві. Вінчання
відбувалось близько одинадцятої години ночі. До церкви молодих вели в супроводі
сопілкарів. Під час обряду всі запалювали воскові свічки, чашу меду подавали
священникові, а потім молодим. «Скинувши з голови молодої вінець і потоптавши
ногами, починають нові танці. Тепер уже священик веде танок, а всі інші довгим
рядом ідуть за ними...»
Парні танці, що були невід’ємною
частиною весільних церемоній, символізували синтез протилежностей чоловіка та
жінки, передбачали їхнє довге життя та плідність.
Зустріч весни
Власне весняний період розпочинався в
Україні з поверненням перших птахів з півдня на початку березня, на передодні
«віднайдення глави Івана Хрестителя» (9 березня). Дівчата й хлопці, закликаючи
весну, починали водити веснянки, хороводи під спів пісень зі зверненням до
весни, а діти забавлялися «закличками птахів», виносячи на долонях на перше
сонечко різноманітні фігурки птахів, які напередодні випекли з тіста матері і
бабусі. Таке обрядове печиво звалося «жайворонками», або «голубками».
Жайворонки першими з’являються на
Україні – вони справжні благовісники весни. На думку В.Соколової, зіставлення
російських матеріалів з українськими дозволяє висловити припущення, що спочатку
до обряду зустрічі («закликання») весни хліб входив як суттєвий компонент і
лише потім його стали заміняти обрядовим печивом. Коли і печиво поступово
втрачає своє обрядове значення його стали пекти дітям для дитячих закличок
весни та ігор з «жайворонками».
Відгомін виготовлення обрядових дитячих
іграшок знайшов відображення в танцювально-драматичній грі «Ластівка».
В цій грі дві дівчини беруться за руки
та стають напроти іншої пари, яка теж тримається за руки.
Одна пара говорить: «Печу, печу
ластівки!».
Інша питає: «На що печеш?»
-
«Лиха втечеш, лиха й
поймаєш!..»
Після цього дівчата другої пари ловлять
дівчат з першої, що розбігаються, а піймавши ті танцюють таночок імітуючи політ
ластівки.
М.К. Соколова вважає, що, оскільки від
обрядового комплексу зустрічі весни залишився лише звичай – гра «Жайворонки»,
то і виконуватися стала лише 9 березня разом із зверненням до жайворонків. В
цей день також пекли тістечка у вигляді сорок, жайворонків і насаджували їх на
довгі палиці. Діти бігали з ними, закликаючи весну:
Жайворонки, прилітайте,
Студну зиму забирайте!
Сороки, весну принесіть
У вирій зиму заберіть,
потім з’їдали тістечка, а голови фігурок
давали коровам.
Загалом же перший місяць весни –
березень – стоїть під знаком «виглядання» й «викликання весни» та радості з
пробудження природи. Весна, за народною уявою, - вродлива дівчина або молодиця,
дуже багата і від неї люди сподіваються щедрих дарів, а тому її виглядали
рано-вранці, до схід-сонця: вибігали на горби, ставали в коло з піснями та
хороводами закликали:
Прийди, весно, прийди,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам збіжжя,
Принеси нам красок (квітів).
На «Теплого Олекси» (30 березня) пасічники
виносили вулики в садок і ставили посеред пасіки образа святих Зосима і
Саватія, які вважалися покровителями пасічництва.
«На Теплого Олекси щука-риба лід хвостом
розбиває», і рибалки святкують цей день сподіваючись на добрі лови. На
двадцятій неділі після Різдва Христового вилітають журавлі з вирію.
Діти, вгледівши журавлів, припиняли інші
ігри і намагалися привернути їх увагу, кидаючи яскраві предмети (паски,
хустки). Журавлі кружляли над ними, а потім летіли далі, а діти бігали і
супроводжували їх, вимовляючи відповідні примовки.
Журавель часто зустрічається в народних
казках та оповіданнях як позитивний герой, що тримає лад між птахами. Журавлі
цілком свідомо організують свого розваги. У веселому настрої журавель танцює:
він весело підстрибує, робить жартівливі рухи, збирає тріски або камінці з
землі, підкидає їх, на льоту ловить. Ця особливість журавля відбилась в
жартівливих піснях і тацях:
«Журав грає, журав грає,
Журавочка скаче...»,
а І.Котляревський згадує жартівливий
танець «Журавель» в «Енеїді»:
«Тут інші журавля
скакали,
А хто от дудочки
потів...»
Благовіщення –
весняний період хороводів
З Благовіщення (7
квітня) починається справжній весняний період. Це перше весняне свято, свято
землі, коли «Бог благословляє землю» й усе будиться до життя. В цей день
господарі виганяли худобу «на весну»; дівчата виводили коло церкви перший
весняний хоровод – «кривий танець», який пізніше став переноситись на
Великодній тиждень; лунали перші веснянки-гаївки, а діти і підлітки
активізували свої рухливі ігри та розваги.
Існують різні думки
щодо початку і тривалості весняних хороводів і веснянок. М.Соколова наводить
такі рядки: слідом за О.І.Деєм – від ранньої весни аж до «зелених свят»-
Трійці, у Куп’янському повіті Харківської губернії - від Масляної, іноді - від
Великодня до Петрова дня, за М.Максимовичем - з другої неділі посту.
М.Грушевський називає
хороводи, що водяться після Благовіщення, вегетаційними (весна вступає в період
вегетації). Кривий танець - розбудження життєвої енергії в природі - відкриває
їх. На його думку, щоб не порушувати суворого посту цими весняними веселощами,
церква робила все, щоб посунути ці хороводи на Великдень, і це їй значною мірою
вдалося. Хоча дівчата подекуди ще від
заговин починали співати веснянки вечорами та забавлятись. На його думку, саме
свято Благовіщення як початок закличок весни могло стати компромісом – як
пролог Великодня: без того, очевидно, починали їх раніше; і що Великдень –
рухоме свято, яке може припадати і на Благовіщення, і на Св. Юрія (6 травня), зібрав
коло себе багато елементів з різних весняних обрядодійств.
Внаслідок цього
первісна дохристиянська весняна обрядовість, яка початково була єдиним «святом
весняного сонця», підпала під зміни і утиски церкви, лишивши нам багато дрібних
фрагментів.
На Благовіщення по
обіді коло церкви дівчата, побравшись за руки, довгим ланцюжком бігли у кривому
танці поміж трьома вербовими гілочками, застромленими в землю, і співали.
«Ми кривого танцю
йдемо,
Кінця йому не знайдемо
То в гору, то в долину,
То в ружу , то в
калину...»
Виспівуючи ці слова
дівчата плелись у танці одна поміж одної, потім знову побравшись за руки, йшли
хороводом і продовжували співати веснянки далі.
Як відомо весняні
обрядові пісні і хороводи в Наддніпрянській Україні називалися веснянками, а в
Галичині - гаївками, ягівками або га гілками. За О.Воропаєм веснянки співалися
від Благовіщення аж до «зелених свят», або доки не вийдуть у поле полоти просо.
Співалися вони скрізь:
на вулицях села, на майдані під церквою, в полі, на луках. Переважна більшість
веснянок й гаївок являли собою драматизовано гру з розподілом ролей і формою
діалогу. Головне у весняних хороводах не пісня, а ритм і танці, що мають своїм
завданням піднести настрій розбудити енергію і передати її навколишньому
світові.
Веснянки і гаївки не
раз були предметом спеціального розгляду дослідників, серед яких можна
відзначити М.Грушевського, Я.Головацького, Б.Грінченка, В.Гнатюка, І.Франка та
інших. Найдокладніше веснянки-гаївки, їх ґенезу, розвиток, класифікації,
значення вивчив Степан Килимник, який присвятив їм цілий том свого дослідження
«Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» (весняний цикл).
Загалом, в довеликодній
час по всій Україні відбувалося весняне очищення: все виносилось із хати, хати
білилися, хатнє начиння милося, все сміття палилося за селом. Цьому часові були
притаманні ігри і обряди, які мали очисний характер: зі стрибками через полум’я
(очищення вогнем), із гойдалками (очищення повітря), проти яких немала
заперечення і церква (продовжувався Великий піст). Людність готувалася
відзначати головне весняне свято – Великодень, свято радості й веселості.
